Буздиган
Буздига́н, або буздуга́н (від каз. бұздыған),— різновид булави, головка якої всіяна шипами (аналог — моргенштерн); частіше має кілька приварених пластин (аналог шестопер, пірнач). Слово, ймовірно було запозичено населенням, що проживає на північ, північний захід від кордонів Османської імперії, після чого проникло до деяких слов'янських мов, зокрема, в російську.
У російській мові, згідно з словником Даля, буздиган — це палиця або тростина, з комелем або набалдашником, часто окута металом. У районі Придністров'я, етнографічно близьким до української Буковини та Карпатського регіону, буздиганом називали дерев'яні палиці: молдавські гайдуки влаштовували поєдинки на буздуганах, майстерне володіння якими часто вирішувало питання — прийняти чи не прийняти молодика в гайдуки.
Булава
.JPG)
Булава́ (від прасл. *bula — «ґуля», «грудка») — холодна зброя ударно-роздроблювальної дії, а також символ влади у деяких країнах.
Історія
Стародавня холодна зброя, відома з найдавніших часів у багатьох народів. Розвинулася під час пізнього палеоліту з простої бойової палиці, до якої були додані гострі скалки з кременя чи обсидіану. Ретельно вирізана крем'яна головка булави була одним з артефактів, знайдених при розкопках неолітичного кургану Наут в Ірландії; відоме багато знахідок булавних головок з отворами, що належать до Бронзової доби.
Була на озброєнні у Римі, країнах середньовічної Європи та Київській державі. 3 появою вогнепальної зброї поступово вийшла з ужитку.
Різновидом булав були моргенштерни — у вигляді шипчастих куль на держаках.
Символ влади
Дюрандаль
Дюрандаль, також Дурліндана, Дуриндана (фр. Durandal) — меч Роланда, персонажа численних середньовічних легенд і літературних творів, включаючи «Пісню про Роланда».
Викований ковалем Галаном (вар. — ковалем Мадельгером з Регенсбурга, Муніфіканом). Вручений Карлом Великим своєму лицареві після складення ним присяги. Викований з того самого заліза, що й меч короля Жуаєз («радісний»).
У руків'ї меча зберігалися мощі (кров св. Василя, нетлінний зуб св. Петра, волос Діонісія Паризького, клапоть від ризи Діви Марії)[1].
Припускають, що назва меча походить або від прикметника «dur» — «твердий», або від дієслова «durer» — «бути міцним, стійким, тривалим»[2]. За іншою версією, назва меча — арабського походження.
Меч у «Пісні про Роланда»
Вмираючи, Роланд хоче знищити його, щоб меч не дістався ворогам.
- Пора нам, Дюрандалю, з тобою попрощатись.
- Для мене ти вже більше не придатний.
- З тобою недругів ми багатьох побили,
- З тобою землі ми великі підкорили.
Він б'є ним об скелю, але лезо навіть не щербиться.
«Пісня про Роланда» не дає відповіді, що трапилося з Дюрандалем далі. «Карлусмагнуссага», що спирається, ймовірно, на незбережені французькі джерела, розповідається про те, що Карл посилає 5 лицарів вийняти меч з рук загиблого, але їхні зусилля виявляються безрезультатними. Нарешті, імператор проголошує молитву, й рука Роланда розтискається. Карл кидає неушкоджений меч Роланда в озеро, але забирає собі руків'я зі святими мощами.
У французькій мові Дюрандаль — жіночого роду. До меча, як до коханої, звернена щира прихильність і любов лицаря. Сцена його прощання з мечем вважається однією з найбільш зворушливих в літературі.
«Пісня про Аспремон»
У поемі «Пісня про Аспремон» (XII століття) Роланд здобуває Дюрандаль в бою із сарацином Хельмонтом.
Меч у поемі «Несамовитий Роланд» Аріосто
Лудовіко Аріосто називає меч Роланда Дуріндана (Durindana, Durindan), і пише про те, що меч раніше належав Гекторові. Роланду його дав чарівник Магріус. Вважається, що цей меч дотепер зберігається в Рокамадурі, Франція (Rocamadour).
У комп'ютерних іграх та літературі фентезі
- У трилогії комп'ютерних ігор Marathon (Macintosh, 1994-96) ім'я Дюрандаль має антагоніст головного героя, один з трьох штучних інтелектів, які керують планетоїдом Marathon. У першій частині гри є прямі відсилання на «Пісню про Роланда», зроблені самим Дюрандалем у властивій йому саркастичній манері.
- У комп'ютерній грі Завтра Війна (реліз 27 жовтня 2006 року), створеної за мотивами однойменної трилогії А. Зорича, Дюрандалем називається новітній аерокосмічний винищувач, на якому вперше вдалося змонтувати компактний генератор захисного поля.
- У комп'ютерній грі Final Fantasy XII Дюрандаль має найбільшу атакуючу силу серед одноручних мечів.
- Назву «Дюрандаль» носить модель автомата у фантастичній повісті «Правила гри без правил» Едуарда Геворкяна.
Клевець
Клевець (келеп, келевець) — холодна зброя на короткому ратищі, гранована і вузька бойова частина якого нагадує дзьоб птаха із молоткоподібним обушком. Застосовувався в X—XVII ст. для враження воїнів супротивника, що мали захисне спорядження — кольчуги, лати тощо. Походить клевець від бойового молота, найбільш поширеної зброї древніх германців, кельтів та слов'ян. З удосконаленням обладунків накінцевик молоту набув більш гострої форми.
Поступово бойова частина клевця усе більше набувала форми пташиного дзьоба, за що цю зброю в Європі прозвали «дзьоб папуги» або просто «папуга», а в Росії «клевец». За невеликої (1-1,5 кг.) ваги, клевець завдяки дуже малій площі удару пробивав практично всі обладунки та щити й застрягав у тілі. Добре підходив також для відбивання ударів супротивника.
Особливістю клевця була наявність окрім дзьоба зі зворотної сторони обуха невеликої площинки у виді молотка або чотиригранного шипа, що робило його більш функціональним. У XVI ст. Клевець поступово стає відзнакою воєначальників Німеччини й Італії, втрачаючи бойове застосування. А за появи кавалерійських пістолетів узагалі втратив своє призначення як зброї та вийшов із ужитку в кінці XVII ст.
Фольклор
В українському фольклорі збереглися згадки про цю козацьку зброю: «А козак козачий звичай знає, Келепом по ребрах торкає…»
Багато келепів було знайдено під час археологічних розкопок на місці битви під Берестечком, тож стара українська пісня була абсолютно слушна: «Козак ляшка здоганяє, Келепом межи плечі наганяє…»
Мисливський келеп
Зброя, схожа на келеп, використовувалася і для полювання на тюленів. У Норвегії такий мисливський келеп був відомий під назвою гакапік.
Джерела і посилання
| |||||||||||||||||||||||||
.png)
Колбен
Колбен, кольбен (нім. kolben) – європейська лицарська турнірна булава або палиця, виготовлена з дерева.
Ця зброя стала застосовуватися в лицарських турнірах з XV століття, замінивши собою бойові мечі, списи, булави та іншу бойову зброю.
З 1479 року Франконським статутом пропонувалося використання тільки спеціальної затупленної турнірної зброї. Основною турнірною зброєю лицаря все ще залишалися спис і меч, але на початку XV століття в Німеччині виникає «турнір на булавах» (нім. kolbenturnier). Цей вид бою, ймовірно, походить від «поєдинку справедливості» між пішими воїнами, озброєними дубинами, в якому брали участь нижчі верстви населення. Бої на дубинах влаштовувалися і в першій чверті XV століття, потім вони вийшли з моди.
Опис
Робоча частина колбена виготовлялася у формі багатогранника, який розширювався ближче до закінчення.
Рукоять мала округле навершя і відокремлювалася від ударної частини нодусом (нім. nodus) – гардою з металевої круглої пластини для захисту кисті.
Колбен виготовлявся з твердої щільної деревини і досягав 80 см.
Використання в турнірах
Застосування палиці у лицарських змаганнях стало вагомим приводом для зміни форми шолома, адже удар навіть дерев'яним колбеном по звичайному топхельму міг стати небезпечним для здоров'я. Стали використовуватися сферичні шоломи збільшеного розміру з сіткою замість забрала, які не прилягали до потилиці і основну вагу переносили на плечі.
Завдяки появі зброї з меншою травмонебезпечностю, турніри, які до цього заборонялися церквою і королями як «грубі лицарські забави», поступово стали середньовічним видом спорту, що гарантуав все більшу безпеку учасникам змагань.
Меч
Меч — вид холодної зброї[1] із прямим лезом, призначений для рубання або уколу[2], у найширшому значенні — збірна назва всієї довгої зброї із прямим лезом.
На відміну від шаблі, меч не ріже. Матеріалом для виготовлення леза здебільшого використовувалися метали: мідь, бронза, залізо або сталь. Існує велика різноманітність мечів як за формою і розміром, так і за технікою фехтування ними. Здебільшого мечі мають два гострі краї (їх називають двосічними), хоча іноді використовувалися мечі з одним гострим краєм. Залежно від ваги мечі поділяють на одноручні, півтораручні й дворучні.
Будова
Типовий меч складається з двох частин: клинка й руків'я, з'єднаних хрестовиною, яка додатково захищає руку фехтувальника. До хрестовини часто додається гарда для додаткового захисту пальців. Для того, щоб рука не сповзала з держака руків'я, воно закінчується головкою (навершям). У Бронзову та Залізну добу навершя руків'я нерідко декорувалося вусиками («антенами»), також мали місце мечі з антропоморфним руків'ям.
У середні віки зі збільшенням ваги меча голівка стає важчою і служить противагою клинку. Вістря на кінці клинка призначене для того, щоб колоти, а один, у односічного меча, або два, у двосічного меча, бокові краї клинка, леза, загострені. Для зменшення ваги посередині клинка роблять плаз або діл. Для збільшення міцності вздовж осі меча нерідко робилося ребро.
Частина клинка, ближча до руків'я носить назву застава, середня частина — міць, кінцева частина меча біля вістря називається штихом. Ці частини розділяються важливими для механіки меча точками: центром рівноваги й центром удару. Безпосередньо біля хрестовини в деяких мечів, наприклад, у німецького цвайгендера, є незагострена область, за яку можна схопитися іншою рукою для зручності удару. На цій частині меча зброярі зазвичай наносили своє тавро.
Меч зазвичай для безпеки носять у піхвах, які закривають гострі частини від випадкового контакту. Меч у піхвах прикріплявся до пояса або інколи носився на спині чи на плечі. Вершники часто прив'язували мечі, особливо важкі, до луки сідла.
Класифікація й призначення
По способу й механізму нанесення ушкоджень цілі мечі поділяють на ті, які рубають, які рублячи-колють, що колючи-рубають, колючі.
Розподіл обосічної рубаючо-колючої зброї на мечі й кинджали досить умовний, найчастіше меч відрізняється більш довгим клинком (від 40 см). Маса меча коливається від 700 г (гладіус) до 6 кг (цвайгендер, фламберг). Маса одноручного який рубає або рубляче-колючого меча становила від 0,9 до 2 кг.
Меч був наступально-оборонною зброєю професійного воїна, часто із привілейованого (шляхетного) стану. Для володіння мечем були потрібні тривалі тренування, роки практики й спеціальна фізична підготовка. Відмінною рисою меча є його універсальність:
- мечем озброювалися й піші й кінні воїни, а як допоміжна зброя навіть лучники;
- рубаючі удари меча відрізняються особливою потужністю, особливо при рубанні із сідла, як проти безпанцирних ратників, так і воїнів в обладунках (ефективний захист від меча забезпечували тільки латні елементи обладунків);
- мечем можна наносити як рубаючі, так і колючі удари;
- меч було зручно постійно мати при собі (без допомоги зброєносця) і в небезпеці швидко приготувати до бою.
Меч від античності до Пізнього Середньовіччя був настільки відомим видом зброї, що, поряд з щитом, став символом воїна й військової справи, увійшов в геральдику, афоризми й приказки, навіть в XXI столітті залишаючись пізнаваним символом і героєм фентезійної і навіть науково-фантастичної літератури. При цьому на практиці протягом більшої частини своєї історії меч був дорогим і порівняно малопоширеною зброєю, граючи в комплексі озброєння, як правило, допоміжну роль. Основною бойовою холодною зброєю аж до широкого поширення вогнепальної був спис у різних його формах (втім, теж рушниця з багнетом являє собою варіант того ж списа).
Появу перших бронзових мечів відносять до початку 2-го тисячоріччя до н. е., коли з'явилася можливість виготовляти клинки більшого розміру, ніж у кинджалів.
У європейських країнах мечі активно використалися до кінця XVI століття, а в XVII столітті були остаточно замінені на шпаги, шаблі й палаші, які по суті являли собою його особливі, високо спеціалізовані форми. На Сході, включаючи Козацьку Русь та Московщину, шабля остаточно витіснила меч уже до кінця XIV століття.
Середньовічні мечі (Захід)
В Європі меч у Середньовіччя одержав широке поширення, мав багато модифікацій й активно використовувався до Нового Часу. Меч змінювався на всіх етапах Середньовіччя:
- Раннє Середньовіччя. Германці використовували однолезові клинки з гарними рубаючими властивостями. Яскравий приклад — скрамасакс. На руїнах Римської імперії найбільшою популярністю користувалася спата. Бої ведуться на відкритому просторі, оборонна тактика застосовується вкрай рідко. Обладунки в занепаді — тільки найбільш знатні воїни захищені кольчугою або, рідше, металевою лускою. У результаті, у Європі панує меч, що рубає, із плоским або закругленим вістрям, вузькою, але товстою хрестовиною, коротким руків'ям й масивним навершям. Звуження клинка від рукояті до вістря практично немає. Діл досить широкий і неглибокий. Маса меча не перевищує 2 кг. Такий тип меча прийнятий називати меровінзьким. Каролінзький меч відрізняється від меровінзького, головним чином, загостреним кінцем. Але й цей меч використовувався як рубаюча збря, незважаючи на загострений кінець. Скандинавський варіант древньогерманського меча відрізняється більшою шириною й меншою довжиною, оскільки кавалерію древні скандинави практично не використовували через географічне положення. Давньослов'янські мечі по конструкції від древньогерманських практично не відрізнялися.
- Високе Середньовіччя. Відбувається ріст міст і ремесел. Росте рівень ковальської майстерності й металургії. Відбуваються Хрестові походи й міжусобиці. На зміну шкіряним обладункам приходять металеві. Зростає роль кавалерії. Набирають популярність лицарські турніри, дуелі й бугурти. Бої часто проходять у тісноті (замки, будинки, вузькі вулиці). Все це накладає відбиток на меч. Панує меч, що рубає-коле. Лезо стає довшим, товстішим і вужчим. Діл вузький і глибокий. Клинок звужується до вістря. Подовжується руків'я і навершя стає невеликим. Хрестовина стає широкою. Маса меча не перевищує 2 кг. Це так званий романський меч.
- Пізнє Середньовіччя. Іде експансія в інші країни. Тактика ведення бойових дій стає усе різноманітнішою. Використовуються обладунки з високим ступенем захисту. Все це сильно впливає на еволюцію меча. Розмаїтість мечів — колосальна. Крім одноручних мечів (ручник) зустрічаються півтораручні (півторак) і дворучні мечі (дворучник). З'являються колючі мечі й мечі із хвилястим лезом. Починає активно використовуватися складна гарда, що забезпечує максимальний захист кисті, і гарда типу «кошик». Різноманіття європейських мечів:
-
- — бастард;
- — кацбальгер;
- — цвайгендер;
- — фламберг;
- — еспадон;
- — клеймор;
- — есток;
- — ск'явона;
- — шотландський кошиковий меч;
- — гаудеген;
- — меч ката — меч із широким лезом і закругленим кінцем.
- Європейські мечі були важкими, не мали балансу й були незручні в бою
- Дуже розповсюджений міф, що говорить, що європейські мечі важили набагато більше ніж де-небудь, і в основному застосовувалися для контузії супротивника. Лицар нібито бив мечем як дрюком по обладунках й домагався перемоги нокаутом, тому що меч був скоріше «напівтупим шматком, що проламує, залізо» ніж гострим клинком. Часто називають вагу до 15 кілограмів або 30—40 фунтів[18] Ці думки в першу чергу не відповідають дійсності: збережені оригінали прямих європейських бойових мечів коливаються від 650 до 1400 грамів[19] Більші «ландскнехтівські дворучники» не входять у цю категорію, тому що не були класичним мечем лицаря, а являли собою вузькоспеціалізований клинок для бою в строю 16 століття. Середня вага мечів була отже 1,1-1,2 кг. Якщо взяти до уваги, що вага бойових рапір (1,1-1,4 кг), палашів (до 1,4 кг) і шабель (0,8-1,1 кг) також була в основному не нижче одного кілограма, та їхня перевага й «добірність», так згадувана часто фехтувальниками 18-го й 19-го століття, нібито на противагу «важким мечам стародавності», більш ніж сумнівно.Якщо взяти за основу параметри оригіналу 12 століття (які є типовими для мечів класичного середньовіччя), де при максимальній товщині клинка в 4,7 мм біля гарди й усього лише без малого 3 мм у центрі удару (при довжині клинка від 52 до 38 см аналогічно) даний екземпляр чисто фізично не може важити три, а то й п'ять кілограмів. Тільки при товщині клинка в 1 см можна досягти трьох кілограмів, або ж із застосуванням важких металів як матеріалу клинка — що саме по собі нереально й непрактично. Такі мечі невідомі ні історикам, ні археологам.Баланс європейських клинків коливався залежно від сфери застосування, у мечів вагою в 1100—1200 грам він звичайно перебував у районі 11—13 см від гарди[21], що в загальному відповідає балансу аналогічних клинків інших країн і культур.Таким чином, насправді не існує конкретних історичних основ, щоб стверджувати, що європейські бойові мечі були якоюсь мірою менш зручні й ефективні, ніж мечі інших культур. Саме собою, варто враховувати існування парадних мечів, які найчастіше мали значні розміри й вагу, але споконвічно не були бойовою зброєю.
Європейські мечі не мали гострого заточення
Гострота європейських прямих мечів часто оцінюється як недостатня, із чого часто роблять висновок, що ними користувалися як інструментом, що проламує, для розкриття важких обладунків. Іконографічні, історичні, письмові й археологічні джерела доводять однак до нашої відома, що ранньосередньовічна спата була гладко полірована й гостро відточена (лист Теодоріха I королю вандалів Тразамунду). У середньовічних хроніках згадуються мечі, які в силу своєї гостроти могли розрубати людину надвоє. Також оригінали збалансовані як рубаючо-колюча зброя (центр ваги на 8—11 см від гарди в півтораків 14—16 століть), а не як бейсбольна битка, що взагалі ж то слід було очікувати від зброї, якою били «як дрюком».Однак вирішальним фактором гостроти є геометрія леза й кут загострення; оригінали як правило мають у центрі удару (прим. 2/3 клинки) ширину від 25 до 45 мм і товщину від 2,5 до 6 мм. З огляду на поперечний переріз клинка (найчастіше ромбовидний або лінзоподібний) автоматично виходить кут загострення від 20 до 30 градусів. Але найголовніший аргумент — це відсутність тупої округлої крайки або тупокутного загострення, як у зубила, в оригіналів; кут загострення в 50—60 градусів неможливий при одночасному збереженні оригінального поперечного переріза. Тим самим, леза більшості бойових оригіналів мають геометрію, що фактично призначена для тримання гострої крайки й не дозволяє тупих кутів по типу зубила. Сприйняття європейського середньовічного меча як притупленої «ударної зброї», отже, невірне.Також існують археологічні знахідки, які свідчать про гостроту зброї, незважаючи на застосування пластинчастого панцира. Розкопки останків загиблих 15-го століття виявили рубані рани й відрубані кінцівки. Також у фехтувальних посібниках 15-го століття існують зображення, де мечем (приблизно тип XVIII по типології Окшотта) відрубують руку й голову, причому його передньою тонкою частиною. Якщо не вважати, що автор перебільшив у рекламних цілях, то дані зображення свідчать про надзвичайну гостроту європейських прямих клинків.Додатковим доводом на користь розумної гостроти європейських мечів є той факт, що принаймні в німецьких фехтувальних манускриптах 14—17 століть методи нанесення ран завжди розділялися на три частини — січний удар, укол і поріз. Такі атаки, як ковзний поріз м'яких тканин, автоматично вимагають прийнятного заточення, із чого можна укласти, що мечі тієї епохи в цілому відповідали цим вимогам. Дворучні мечі
Особливу, різко обмежену по своєму призначенню й способу використання різновид прямих мечів являли собою гіганти вагою 3—5 кг із клинками довжиною 120—160 см — дворучники. Їх можна назвати мечами серед мечів, тому що ті прийоми володіння, які для коротших варіантів були бажані, для дворучного меча виявлялися єдино можливі.Вигода дворучників полягала в їхній здатності пробивати суцільні лати (при такій довжині клинка його кінець рухався дуже швидко, а вага забезпечувала більшу інерцію) і великої досяжності. Ці якості були особливо важливі, якщо піший бився проти кінного у всеозброєнні. Дворучний меч застосовувався, в основному, для двобоїв або в розірваному ладі, тому що вимагав великого простору для розмаху. Проти списа дворучний меч давав спірну перевагу — можливість перерубати ратище списа супротивника й, фактично, обеззброїти його на кілька секунд (поки списник не витягне припасену на цей випадок зброю, якщо вона є) зводилася на ніц тим, що списник був набагато мобільнішим й рухливішим. Важким дворучником (приміром, європейським еспадоном) скоріше можна було збити жало списа убік, ніж перерубати.Викувані з передільної сталі двуручники, у тому числі й «полум'яніючі клинки» — фламберги (фламбержі), переважно виступали як озброєння найманої піхоти XVI століття й призначалися для боротьби з лицарською кавалерією. Популярність даного клинка в найманців доходила настільки, що спеціальною буллою папи римського клинки з декількома вигинами (не тільки двуручники, але й мечі з більше короткими «полум'яніючими» клинками) були визнані негуманними, не «християнською» зброєю. Воїнові, узятому в полон з таким мечем, могли відрубати праву руку або навіть убити.Нічого магічного у хвилястому лезі фламберга, до речі, не було, — вигнута крайка мала кращі ріжучі властивості й при ураженні утворювався «ефект пилки» — кожен вигин наносив свій розріз, залишаючи в рані пелюстки плоті, які мертвіли й починали загнивати. А крім того, при ковзних ударах фламберг наносив більші ушкодження, ніж прямий меч.Пірнач
Українське козацтво 
Одно та дворучні пірначі з колекції «Арсеналу»
Категорія • 
ПорталПірна́ч чи перна́ч — вид холодної зброї у середньовічній Європі, Київській Русі (пізніше у козацтва) та Близькому Сході, різновид булави, що являла собою металеву головку з гострими виступами, насаджену на держално. Мав форму срібної або позолоченої палиці, довжиною близько півметра, з литою кулеподібною головкою, до якої кріпилися від чотирьох до декількох десятків металевих пластин, прямокутної, трапецевидної, трикутної або ажурної форми. Мав вигляд металевої втулки із гострими пластинами («пір'їнами»), закріпленої на дерев'яному або металевому держаку. Число пер, від яких зброя отримала назву, коливається від 4 до 16. Держак міг мати потовщення в місці обхвату та щитки для захисту руки. Довжина — 45—75 см. Вага — 0,6—1,5кг. Призначався для нанесення шокових ударів, проламування захисного обладунку. Був символом старшинської влади. Інші назви — пернат, буздиган (вважається, що терміном «буздиган» доречніше звати дещо інший тип зброї).Історія
З розробкою залізних обладунків у XIV столітті у Європі булава стала втрачати свої бойові якості. Задля підсилення булави, до її голівки стали приварювати металеві пластини. Так з'явився пірнач, удар якого був потужніший за удар зброї-попередниці. У XIV—XVII століттях довжина руків'я пернача становила 50 см, а діаметр залізної головки — від 14 мм і більше.У середині XIV століття з'явилися пірначі з 6-ма пір'їнами — «шестопери». Перші варіанти цієї зброї мали загальну довжину близько 60 см і трикутний перетин пластин. Вага пернача сягала 2,7 кг, а довжина 70-50 см. До початку XV століття він полегшав приблизно вдвічі.У озброєнні війська Русі перебував на заключному етапі існування держави, у Європі XIV—XV ст.Вигляд
Існували дворучні і одноручні пірначі. Європейський дворучний був до 2 м у довжину і мав ударну частину у вигляді чотирьох металевих пластин, які розташовавались під прямим кутом одна до одної. Одноручний не первищував 70 см і мав бойову частину у вигляді декількох, від 4 до 10 схрещених пластин. Найбільшу популярність завоював пірнач з шістьма пластинами — «шестопер».На руків'ї перенача містилися кільцеподібні валики, як слугували гардою і опорою для рук. Протилежна голівці строна пернача могла мати гостре навершя. Іноді до пернача кріпився гак для стягування чи захоплення ворожої зброї.Невелика вага одноручного пернача давала можливість достатньо легко і ефективно орудувати ним. Як правило, висхідне положення для атаки цією зброєю було підвішене. З цього положення можна було зручніше зловити зброю ворога гаком або провести кистьовий удар.Символізм
У козацькій Україні XVI—XVIII століття пірнач був ознакою влади курінних отаманів і полковників, належав до клейнодів — відзнаки та атрибути влади української козацької старшини. До клейнодів належали також корогва, бунчук, булава, військова печатка, литаври, тростина, духові труби тощо, каламар. Звичай носіння його козацькими офіцерами зберігався аж до початку XX сторіччя. Відомо, що козацькі отамани використовували пірнач як символ влади у період Національно-визвольних змагань 1917–1922 років.З поширенням вогнепальної зброї значення пірнача як знаряддя бою зменшилося. З XVII—XVIII століття він став символом офіцерської влади. Зокрема вищі офіцери військ Османської імперії, Речі Посполитої і Московського царства також почали носити його як ознаку свого стану і доручених монархом обов'язків. Дорогоцінні пірначі і шестопери-буздигани входили до складу царської «Великої Казни» — комплекса парадної зброї та обладунків.Сьогодні у ряді армій країн Східної Європи та Близького Сходу пернач зберіг своє церемоніальне значення.Спис
Спис (заст. ра́тище, ратови́ще) — холодна зброя у вигляді довгого древка-ратища на кінці якого розміщено вістря, форма якого може бути найрізноманітнішою. Спис — перш за все колольна зброя, хоч деякі види списів були розраховані також на ріжучі та рублячі удари.Будова
Спис зазвичай складався з таких елементів: вістря, втулки, ратища і втока.- Вістря — може мати різну форму та бути зроблене з різних матеріалів. Саме вістря є безпосередньо бойовою частиною списа.
- Втулка — трубка, за допомогою якої з'єднувалися вістря та ратище.
- Ратище (ратовище) — у вузькому значенні це держак списа, як правило являє собою дерев'яну палицю, круглу (зрідка овальну, і практично ніколи іншої форми) в перерізі, яка має конусовидну чи циліндричну форму. Втім, матеріал ратища може бути найрізноманітніший — відомі ратища з мамонтових ікол чи металу, однак слід зазначити, що подібна екзотика завжди була винятком. У широкому смислі «ратище» — інша назва списа.
- Вток — металевий наконечник на протилежному до вістря кінці списа. Траплялися втоки різної форми, але найпоширенішою були гострі. Вток захищав кінець списа від розщеплення, дозволяв увіткнути (звідси й назва) спис у землю догори вістрям, також він був противагою вістрю й допомагав балансувати спис.
Різновиди списів
Європейські
- Алебарда — гібрид списа та сокири;
- Альшпіс — короткий спис 1,6-1,8 м з дископодібним обмежником. Уживався у XV—XVI ст.;
- Бойовий рогач — спис з двома вістрями;
- Гаста — давньоримський спис;
- Годентаг — середньовічна зброя: гібрид важкого дрючка зі списом;
- Еспонтон — спис з фігурним наконечником
- Дорі — давньогрецький піхотний спис
- Дротик — легкий метальний спис
- Копия — середньовічний кавалерійський спис;
- Ксистон — давньогрецький спис, уживаний у кінноті;
- Ланцея — спис давньоримської кінноти;
- Облоговий ніж — короткий спис, ніж на руків'ї;
- Піка — довгий піхотний спис;
- Пілум — давньоримський метальний спис;
- Протазан — спис з фігурним наконечником;
- Рогатина — довгий спис з довгим, широким наконечником;
- Рунка (бойові вила) — спис з двома додатковими бічними наконечниками, меншими, ніж центральний;
- Сариса — давньомакедонський спис до 7 м у довжину;
- Спетум — спис з довгим наконечником та двома серпоподібними виступами біля його основи;
- Сулиця — легкий метальний спис;
- Тризубець — спис з трьома наконечниками;
- Фошар — спис XI—XIV ст. з широким наконечником, який нагадував гвізарму або бойовий багор.
Азійські
- Арбір — індонезійська алебарда
- Данпа — корейський тризубець
- Дохоко — різновид бронзового списа в стародавній Японії
- Камаярі — японський спис з серпоподібним лезом (кама) біля основи наконечника
- Контос — давньоперський спис
- Кянь — китайський спис
- Сибат — філіппінський спис
- Тришула — індійський тризубець
- Хоко-ярі — японський спис
- Чжі — китайський спис, гібрид списа з сокирою-кинджалом ґе
- Чхан — корейський спис понад 2,5 м у довжину. Уживався здебільшого у церемоніальних цілях
- Ярі — японський спис
Щербець
Щербець (пол. Szczerbiec) — власна назва меча — коронаційної реліквії польських королів. Єдина зі збережених давніх реґалій династії П'ястів.За легендою, меч отримав своє ім'я після того, як на ньому залишилася щербина після удару Болеслава Хороброго цією зброєю по Золотих воротах (на виїзді з Києва 1018 року). Але цю подію вважають малоймовірною, бо похід Болеслава Хороброго на Київ відбувся ще до будівництва Золотих воріт (1037). Хіба б меч був надщерблений об давніші ворота Києва або ж це було здійснено правнуком Болеслава.Коронаційний парадний меч польських королів
Реальна історія Щербця простежується від XIII століття. Спочатку меч був знаком судової влади польських королів. Коронаційним парадним мечем Щербець став з 1320, коли після возз’єднання доти розділеної Польщі мечем у Вавельській катедрі коронували на престол Владислава Локетка. У такий спосіб меч використовували до кінця 18 століття, за винятком коронацій деяких правителів.У загрозливих для польської державності моментах Щербець вивозили з Польщі. Так, у середині XVII і на початку XVIII століття його евакуювали через південний кордон, щоби врятувати від зазіхань нападників-шведів. У 1733 під час війни за спадщину Августа II його ховали від Августа III, щоби той не скористався з реліквії для своєї коронації .Пригоди Щербеця після розділів Речі Посполитої
у 1790-х роках, коли прусські війська захопили Краків, польські коронаційні реґалії (зокрема, Щербець) були вивезені з замку Вавель до Берліна. Невдовзі Польща на 120 років утратила незалежність.У 1809-1811 Щербець був виставлений на продаж і придбаний російським міністром юстиції князем Дмитром Лобановим-Ростовським. Від нього меч перейшов до російського князя Демидова, а 1870 року — до відомого колекціонера Олександра Базилевського (посла Росії у Франції).1884 — меч Щербець разом з усією колекцією Базилевського придбав російський імператор Олександр III. Відтак Щербець зберігався в Ермітажі (Санкт-Петербург).1928 — за умовами Ризького миру (1921), СРСР повернув коронаційну реліквію Польській Республіці, і Щербець протягом 11 років знову зберігався на Вавелі.1939 — після початку Другої світової війни евакуйований до Франції, відтак — до Великої Британії, а 1940 року – до Канади, де зберігався у польському посольстві в Оттаві. До комуністичної ПНР через опір польської антикомуністичної еміграції Щербець повернувся лише 1959 року. Нині зберігається у замку Вавель у Кракові як одна з найшанованіших національних реліквій [1].Опис меча
Завдовжки 98 см. Ефес прикрашений багатим візерунком. Клинок прямий, двобічної заточки. Руків’я плоске, в перетині прямокутне, трохи розширене до гарди. Всі частини ефеса вкриті гравійованими та чорненими золотими пластинами.Навершя округле, гарда вигнута у бік клинка з розширеннями на кінцях. На боки руків’я та гарди нанесені латинські написи. Меч був прикрашений вузькими іменними срібними пластинами з написами, розташованими на клинку від центру гарди, але вони були втрачені в XIX столітті. Відомо, що повний напис на мечі свідчив про його належність спадковому князю Болеславу, володарю Польщі, Мазовії та Ленчиці (встановити особу цього князя історикам наразі не вдалося).Готичні піхви з золотими та срібними прикрасами, ймовірно, були створені для меча в 1320, але втрачені у 1819-1874. Трикутний емальований щит геральдичної форми з білим орлом на червоному тлі – єдиний зі збережених елементів піхов.Орнаментація та написи на ефесі[2] Аверс Вузькій бік Реверс Вузькій бік Навершя Середнє коло: Стилізована літера Т (або Т на верхній частині C) між літерами альфа і омега увінчаними хрестами, над хрестом у розетці
Ромбічний малюнок Середнє коло: Виноградний кущ
Ромбічний малюнок Зовнішнє кільце: Напис:
+ REC. FIGVRA. TALET. AD AMOREM. REGVM. ET. PRINCIPVM. IRAS IUDICV. MЗовнішнє кільце: Виноградне листя Руків'я 
Угорі: Крилатий лев Святого Марка, напис:
MARCVSНапис:
LIST E. EST. GLAUD… h.BOLEZLAI ‘DVC…
(зараз втрачений і замінений ромбічним малюнком)
Угорі: Орел Святого Івана, напис:
IhOANNESНапис:
CVM. QVO. EI DNS. OS. AVXIL ETVR. ADUS. PARTES. AMEN
(зараз втрачений і замінений наповненням з воску)Середина: Крилатий бик Святого Луки, напис:
LVCASСередина: Ангел Святого Матвія, напис:
MMThCVSУнизу: Агнець Божий Унизу: Агнець Божий Хрестовина 
Лівий кінець: Крилатий лев Святого Марка Малюнок з трикутників 
Лівий кінець: Ангел Святого Матвія Малюнок з трикутників Середина: Напис:
QVICVMQVE hEC + NOMI[N]A DEII SECVM TVLERI[T] NVLLVM PERICVL[VM] CN EI OMNINO NOC[E]BITСередина: Напис:
CON. CITOMON.. EEVE SEDALAI. EBREbEL
над малюнком з виноградного листя
Правий кінець: Крилатий бик Святого Луки 
Правий кінець: Орел Святого Івана Меч Щербець на Личаківському цвинтарі
Встановлене у 1990-х роках, усупереч тодішньому рішенню Львівської міської ради, на польському військовому меморіалі Личаківського цвинтаря бронзове зображення Щербеця періодично стає каменем спотикання в українсько-польських взаєминах [3].
Немає коментарів:
Дописати коментар