Обладунок

Перейти до навігаціїПерейти до пошуку

Готичний лицарський обладунок

Обладу́нок, лати, па́нцир, заст. па́нцер — захисне озброєння, призначене для захисту власника від пошкодження в ході бойових дій (бойовий обладунок) чи під час тренування та спортивних змагань (див. захисне спорядження).

Бойовий обладунок зберіг своє значення аж до XXI століття. Кольчужним плетінням прикривали обличчя від картечі. Під час Другої світової війни штурмові частини одягали схожі бронежилети зі сталевих листів. Єдиним захисним озброєнням солдата довго залишався лише шолом (каска). З 1970-х років, бронежилети все ширше використовуються у світі, спочатку спеціальними підрозділами, а пізніше і іншими силовими формуваннями.

Обладунок в Україні

На території України знахідки деталей обладунку відомі з другої половини ІІІ тис. до Р. Х. (кістяні прямокутні пластини Маріупольського могильнику). Круглі бронзові бляхи були знайдені у Солонецькому скарбі (ІІ чверть ІІ тис. до Р. Х.), у Середньому Подніпров'ї (І чверть І тис. до Р. Х.). Ці пластини не покривали повністю поверхню обладунку, але підсилювали його м'яку основу. Зі Слободзеї походять залишки пластинчастого бронзового обладунку з великою круглою бляхою посередині (зерцалом), що приписують кіммерійцям.

Скіфські воїни на гребені з Солохи. Вершник одягнений у Лускаті обладунки з наспинним щитом та бронзові поножі (кнеміди), воїн праворуч — у шкіряну куртку, підсилену лусками на грудях

З VII ст. серед народів, що населяли територію України, очевидно, з Близького Сходу через Кавказ, поширюються лускаті пластинчасті обладунки. Панцирами, покритими бронзовими та залізними лусками, користувались скіфи та сармати. В їхніх обладунках луски зазвичай перекривали одна одну по горизонталі та вертикалі, і створювали необхідну твердість та водночас, забезпечували потрібну рухливість. Натільні обладунки в цей час доповнювалися поножами та іншими додатковими деталями захисту: бойовими поясами, наспинними щитами, пекторалями. У верхівки скіфського суспільства існувала мода на грецькі обладунки. Греки Північного Причорномор'я спочатку використовували захисне озброєння, притаманне Балканам: цільнометалеві бронзові анатомічні кіраси та лляні кіраси-ліноторакси, доповнені поножами-«кнемідами» та захисними спідницями-«птеригами», однак скоро перейшли на «варварські» лускаті панцирі.

Залізну кольчугу активно використовували сармати, кельти, римляни, а також народи, що населяли українські терени у ІІІ — VIII ст. Дуже поширеними в цей час були також пластинчасто-набірні обладунки, їх використовували гунни, авари, хозари, ромеї (візантійці) та інші.

У середовищі дружинників Київської Русі ІХ — ХІ ст. були поширеними кольчуги, що мали крій сорочки з коротким рукавом і подолом. У ХІ — ХІІІ ст. рукави та поділ кольчуги подовжуються, однак не прикривають все тіло, як у Західній Європі. Кольчужні панчохи використовувалися лише зрідка. Дуже розповсюдженими були також пластинчасті обладунки, а з XIII ст. обладунки почали доповнювати стулчастими наручами, пластинчастими наплічниками та зерцалами. Кочові народи, що населяли на той час степи — мадяри, печеніги, половці — також користувалися переважно кольчугами, що не заважали руху воїнів рухомого кочового війська. У половців у ХІ — ХІІІ ст. використовувалися також дві круглі пластини для захисту грудей воїна (т. зв. «бойовий ліфчик»), що поєднувалися ременем на плечах і під пахвами.

З монгольським завоюванням Русі у ХІІІ ст. в Україні поширюються типи обладунків, що використовувалися на Сході. Монгольський комплекс озброєння, що склався на Далекому Сході, мав м'які та пластинчасті панцирі. З XIV ст. використовується новий тип обладунку, що поєднував залізні пластинки та кільчасту матерію: «юшман», «бехтерець», «зерцальний обладунок». Такі панцирі, разом з наручами «базубандами» та поножами «бутурликами» використовували також турки і татари у XV — XVIII ст.

Гусарський обладунок XVII ст. Львівський арсенал

У війську Польщі та Великого Князівства Литовського було поширено західноєвропейські типи обладунків: довгі кольчуги та пластинчасті панцирі, які з середини XIV ст. розвиваються у суцільний «білий обладунок», що щільно закриває майже все тіло воїна. Такий обладунок тримається до середини XVI ст., коли в армії Речі Посполитої поширюються східні зразки озброєння: короткі кольчуги, «бехтерці». Наприкінці XVI — XVII ст. значення обладунку поступово зменшується. У цей час у Польщі та Угорщині ще існувала важка кіннота — гусарія — що використовувала металеві обладунки. Гусарські обладунки складалися з кіраси, наплічників, наручів (східного типу) та іноді, деталей для захисту стегон. Подібний обладунок (разом з «крилатими» шоломами) використовувався польськими гусарами навіть у XVIII ст.

У козацькому середовищі не було поширене використання обладунків, від яких до того-ж, поступово відмовлялись у Європі. Ймовірно, частина заможних козаків одягала кольчуги; певним захистом від зброї слугували широкі та товсті козацькі пояси. У XVIII — XIX ст. обладунок (металеві кіраси) в Україні використовували деякі роди військ російської, австрійської, французької та ін. армій (кірасири, кавалергарди). У ХХ ст., як і всюди у світі, обладунок повернувся у вигляді бронежилетів.

Обладунки лицарів в бою та на параді.

Лицар в сяючих латах — це давно набридлий образ, який злився із лицарством як явищем. Але сяючі та цільні лати, що закривають все тіло та обличчя, забрала з невеликими отворами для дихання та обзору — все це з’явилося не одразу, а розквіту почало досягати тоді, коли вершина бойової лицарської слави минула, а лицарі стали поступово віддавати перевагу турнірам над війнами.

Невипадково найкрасивіші та найважчі із відомих лат — турнірні.

Безумовно, лицарі були не перші, хто носив обладунки. З того моменту, коли людство почало воювати, як неандерталець підняв першу палицю або взяв до рук камінь, у людей з’явилася і потреба в захисті, в тому, щоб зменшити руйнівну дію зброї на себе. Ще до нашої ери давні китайці носили легкі обладунки — як шкіряні, стьобані або пенькові, так і посилені мідними пластинами.

Давні фрески, малюнки на кераміці та інші джерела зберегли для нас фасони шоломів з перами, обладунків, наручів та поножів. Багато про що ми можемо судити за археологічними джерелами, але головне — обладунки вже існували в тому чи іншому вигляді, примітивні та не дуже. Тому обладунки не були винаходом лицарської епохи і точно не були новою ідеєю для середньовічної Європи. Навіть ранньому Середньовіччю дісталась багатовікова традиція виготовлення та використання хай примітивних, але обладунків.

Основне, що треба розуміти про обладунки в ранньому Середньовіччі та сторіччах, що йому передували — металевий обладунок коштував дорого та був привілеєм багатих людей. Інші захищались як могли, хто просто нашивав на стьобаний одяг металеві бляхи, хто й просто обходився бойовою вдачею. Але хороші обладунки цінувались, вони були коштовною бойовою здобиччю, і їх широко застосовували ті, хто міг так чи інакше придбати. В основному воїн екіпірувався сам. Залізні обладунки були відомі і у вікінгів, що наводили жах на узбережжя, і у давніх брітів, і у мешканців французьких та італійських берегів. З таким багажем вони вступили до раннього Середньовіччя. Найбільш поширеними обладунками були шолом та кольчуга, сяючих лат не було навіть у короля.

Виготовлення обладунків, як і будь-яка інша технологія, поставлена “на службу” війнам, швидко розвивалось: у зброярів була маса досвіду, тому що лицарі, що замовляли обладунки, постійно бились. Так що майстер міг учитись на своїх та чужих помилках.

Поступово вдосконалювались і самі обладунки, і технології обробки металу, що, в свою чергу, давало можливість модернізувати та вдосконалити форму обладунків. Не треба думати, що зміна озброєння відбувалась в один момент. Кольчуга ще доволі довго поєднувалась із пластинчатими обладунками, потім почали з’являтися і латні елементи, і цілі комплекси. Закриті шоломи з декоративними елементами, страшнуваті на вигляд, оберігали обличчя і голову. Якими б дивними не здавались вам форма чи прикраси шолома — не сумнівайтеся, в них воювали, і лише здається, що це неможливо чи так незручно, що краще отримати мечем по голові. Насправді кожен отвір, кожен елемент дбайливо продумані зброярами.

Латні елементи поєднувались більш гнучкими, кольчужними чи пластинчатими елементами на шкіряній підкладці, щоб воїн в бою був достатньо рухливим. Саме в Європі і саме в період розквіту лицарства оцінили щільну жорстку броню, яка закривала більшу частину тіла. Поступово стали з’являтись і цільноковані кіраси. Обладунки багато оздоблювали, бо озброєння мало в тому числі говорити про багатство та міць свого господаря.

Але треба розуміти, що справжній бойовий обладунок не міг зберігати свою красу довго — він швидко вкривався вм’ятинами та подряпинами, так що лицар в сяючих латах, про якого люблять говорити — це насправді лицар, який або не б’ється, або такий багатий, що може часто змінювати обладунки.

Розквіту ремесло зброяра досягло біла 15-16 століття, і найбільш важкі обладунки виявляються зазвичай турнірними, оскільки на турнірі час протистояння на ристалищі був більш обмеженим, ніж в бою, де лицар мав витримувати більш довгі навантаження. Крім того, з 15 століття ковані кіраси використовувала і піхота в регулярному війську, а не лише багаті та знатні воїни.

Обладунки п’ятнадцятого століття стримували навіть кулі першої, поки слабенької вогнепальної зброї, і, щоб пробити їх, створювали важку холодну зброю. Адже, що довершеніше захисне спорядження, то ефективніша має бути зброя, аби пошкодити броню. Лицарі були справжніми танками Середніх віків, і на початку так званого високого Середньовіччя їхня “броньованість” неухильно зростала. Обладунки захищали від стріл, аркебузних куль, надто легкої зброї.

Обладунки також були символом — влади, сили, войовничості, тому обладунки на портретах королів — це справжній витвір мистецтва, не лише зброярного, а й декоративного. Парадні королівські обладунки шістнадцятого століття в тій же Франції — підтвердження тому.

Повний край використанню обладунків поклав розвиток артилерії та вогнепальної зброї в сімнадцятому столітті. Від піхоти вже вимагали більшої рухливості, щоб солдати могли вижити під вогнем супротивника, а кавалерія використовувала кіраси ще деякий час, та поступово теж стала відмовлятися від них.

Нова доблесть – не згинаючись, іти під кулями — з часом теж зійде нанівець, загнавши солдат в окопи. Та це вже буде зовсім інша історія, і лицарі в ній не фігурують.